Повномасштабна війна оголила стару українську проблему, від якої вже неможливо відмахнутися фразою «не час». Корупція в умовах фронту перестала бути внутрішньою хворобою системи — вона безпосередньо впливає на безпеку, оборону та довіру союзників. У 2022–2025 роках саме антикорупційний порядок денний став одним із головних критеріїв, за якими партнери оцінюють, чи готова Україна до довгострокової підтримки та майбутнього членства в ЄС і НАТО.
Кожне гучне розслідування — це не лише медійна історія, а й тест на політичну волю. Коли в центрі уваги опиняються представники вищого керівництва, силових структур чи оборонних відомств, суспільство стежить не стільки за деталями справ, скільки за реакцією: чи буде незалежне слідство й суд, чи дійдуть справи до вироків, як поведе себе влада. Будь-яка спроба «заговорити» тему сприймається як сигнал: система захищає своїх, навіть коли триває війна.
Антикорупційні органи, створені під тиском суспільства та партнерів, сьогодні працюють у режимі подвійного тиску. З одного боку — очікування громадян і донорів: прозорі розслідування, реальні строки, конфіскація незаконно нажитих активів. З іншого — політичний опір, спроби скоригувати їхні повноваження, змінити правила гри, відвернути увагу на «менш чутливі» кейси. Від того, чи витримають НАБУ, САП і ВАКС цей період, залежить не лише архітектура українського правосуддя, а й майбутнє євроінтеграції.
Корупція в оборонній сфері стала окремою червоною лінією. Кожен скандал довкола закупівель для армії, логістики чи будівництва фортифікацій — удар по бойовому духу й одночасно по репутації країни за кордоном. Коли волонтери за добу закривають збір на дрони чи автівки, а державні закупівлі застрягають у тендерах і сумнівних контрактах, довіра до інституцій неминуче падає. У цьому конфлікті «волонтерської держави» та «бюрократичної держави» народжується нова українська політична культура.
Важливий зсув останніх років — українці перестали сприймати гучні викриття як «частину політичної боротьби». Розслідування журналістів і робота антикорупційних органів дедалі частіше призводять до реальних відставок, перегляду рішень, блокування сумнівних схем. Падіння рівня довіри до влади на тлі корупційних скандалів — не лише проблема для чинної команди, а й сигнал усім майбутнім елітам: правила змінилися, толерантність до корупції в суспільстві мінімальна.
Попереду в України — десятиліття відбудови, сотні мільярдів доларів інвестицій і допомоги. Це колосальний ресурс і водночас колосальний ризик. Щоб не повторити шлях країн, які програли «повоєнний мир» у кабінетах і тендерах, антикорупційна система має стати не вітриною для звітів партнерам, а реально дієвим щитом. Від того, чи вдасться зараз закріпити незалежність інституцій, прозорість рішень і персональну відповідальність, залежить, якою буде Україна після Перемоги — стійкою європейською демократією чи вічною «країною безкінечної реформи».
