Війна не скасувала політику, вона лише зробила її жорсткішою. Загальнонаціональні вибори в Україні заморожені воєнним станом, але це не означає, що питання «хто керуватиме країною після Перемоги» зник із публічного простору. Навпаки — воно стало одним із ключових, просто обговорюється не в форматі класичних кампаній, а в інтерв’ю, на закритих зустрічах і в кулуарних домовленостях.
Конституція України прямо забороняє проводити вибори під час воєнного стану. Це рішення виправдане міркуваннями безпеки, але воно створює унікальну ситуацію: строк повноважень президента і парламенту фактично виходить за рамки звичного електорального циклу. Для частини суспільства це прийнятний компроміс заради стабільності фронту, для інших — потенційне джерело зловживань. На цьому тлі зростає запит на прозорі правила переходу від воєнного режиму до мирного.
Очевидно, що перші великі вибори відбудуться невдовзі після завершення активної фази війни. Але якими вони будуть — простим «переобранням старих» чи реальною перезавантаженням системи? Війна радикально змінила соціальний ландшафт. Сотні тисяч людей пройшли фронт, мільйони стали волонтерами, переселенцями, підприємцями в нових містах. У цієї нової України — інший запит до еліт: менше шоу, більше управлінської спроможності, відповідальності та розуміння безпеки як ключової цінності.
Прифронтові мери, командири бригад, волонтерські лідери, військові аналітики та медики — саме ці фігури все частіше сприймаються як потенційні майбутні політики. Їхній рейтинг формується не рекламою, а реальними діями. Водночас «стара політична школа» намагається зберегти вплив: перезапускаються партії зі зміненими вивісками, формуються нові союзи, медіа отримують нових власників. Конфлікт поколінь і підходів неминучий.
Окреме питання — як голосуватимуть ті, хто на фронті та за кордоном. Мільйони українців тимчасово живуть у країнах ЄС, сотні тисяч служать у зоні бойових дій. Без рішення цієї задачі будь-які вибори ризикують виглядати неповними й несправедливими. Уже сьогодні юристи, експерти з е-врядування, представники діаспори пропонують моделі дистанційного голосування, розширення можливостей голосування в посольствах і на спеціальних дільницях для військових.
Майбутнє української влади визначатиметься не лише прізвищами у бюлетенях. Головне — чи вдасться після війни зафіксувати новий суспільний договір: прозорі правила зміни влади, реальну підзвітність політиків, сильні незалежні інституції та щоденну, а не раз на п’ять років, участь громадян. Якщо ці умови буде виконано, перші «післявоєнні» вибори стануть не ризиком хаосу, а стартом нової політичної якості.
