Цифри про ВПО в звітах звучать сухо — мільйони людей, сотні тисяч сімей. Але за кожним числом — конкретна історія дому, до якого вже не повернутися. Головне відчуття більшості переселенців — тимчасовість: «ми тут поки», «як тільки стане тихіше — повернемося». Життя перетворюється на очікування невідомої дати, коли можна буде нарешті розпакувати валізи не лише фізично, а й внутрішньо.
Психологи називають це «життям на валізах». Речі давно розкладені, діти ходять у нову школу, хтось знайшов роботу. Але плани, мрії, уявлення про майбутнє досі прив’язані до втраченого міста. Накопичуються провина («ми поїхали, а хтось залишився»), сором («ми тут чужі»), злість і безсилля. Без підтримки спільноти це легко переростає в депресію чи агресію.
У такій ситуації центри психосоціальної допомоги, дитячі простори, групи взаємопідтримки стають не абстрактними «проєктами донорів», а місцями, де люди повертають собі контроль над життям. Психологи наголошують: робота з травмою переселення — інвестиція не лише в конкретну родину, а й у майбутнє країни, адже діти війни за кілька років визначатимуть, якою буде Україна після Перемоги.
