У стрічках новин прифронтові міста часто виглядають як точки на мапі — черговий обстріл, руйнування, поранені. Але це живі спільноти, де вранці перевіряють не прогноз погоди, а те, чи була ніч спокійною, чи є світло та вода. Діти знають маршрут до укриття краще, ніж до торгового центру, а дорослі завжди тримають «тривожну валізу» напоготові.
Місцева влада тут живе в режимі постійної кризи: сьогодні — евакуація з обстріляного кварталу, завтра — ремонт водогону, післязавтра — зустріч із донорами щодо відбудови школи чи лікарні. Волонтерські штаби стали другим каркасом цих міст: вони роздають гуманітарну допомогу, купують генератори, плетуть маскувальні сітки, підтримують тих, хто втратив житло.
Прифронтові громади — це водночас і лінія вогню, і лабораторія майбутньої відбудови. Саме тут тестують модульні школи й садочки, мобільні амбулаторії, нові формати укриттів, інтегрованих у громадські простори. Від того, чи зможе країна почути голос цих міст, залежить, якою буде стратегія відновлення — живою й людяною чи відірваною від реальності на передовій.
