Як міська безпека стала інфраструктурою: від «особистої обережності» до системи, яка має працювати щодня
Починаючи з 2022 року, українські міста живуть у парадоксі: небезпека стала постійною, але місто все одно має працювати — діти мають вчитися, лікарні приймати пацієнтів, транспорт їздити, бізнес відкриватися. До 2026 року стало очевидно: міська безпека — це вже не тільки про «правило двох стін» і поради “йти в укриття”. Це інфраструктура і управління: скільки є укриттів, як до них дістатися, чи відчинені вони, що робить школа під час тривоги, як організовані маршрути дітей, як місто комунікує і як громадяни не «вигорають» від безкінечних сигналів.
Цей текст — про те, як виглядає реальна система безпеки міста у 2026 році: що вже є, де найбільші провали і які рішення працюють практично, а не на презентаціях.
Укриття у 2026: “кількість є — доступність і місткість не витягують”
Один з найважливіших показників, який формує всю дискусію про міську безпеку, — це не «чи існують укриття», а чи може в них реально сховатися більшість людей. Станом на кінець 2025 року Міністр внутрішніх справ Ігор Клименко публічно заявляв: в Україні є приблизно 62 тисячі укриттів, але вони здатні вмістити лише половину населення; дефіцит особливо відчутний у прифронтових регіонах.
Ця формула “50% місткості” багато що пояснює у повсякденній поведінці людей. У частини мешканців просто немає укриття в розумній відстані (або є, але воно фактично недоступне — зачинене, без нормального входу, з проблемами освітлення/вентиляції/санітарних умов). А коли доступність нерівномірна, формується ще один ефект: у різних районах одного й того ж міста люди живуть у різних «реальностях ризику». Де є поруч якісне укриття — дисципліна вища. Де укриття далеко або під питанням — люди частіше залишаються вдома, переходячи до «домашніх» моделей безпеки.
У 2026 році ключове — що країна перейшла від хаотичного латання до стратегічної рамки розвитку укриттів.
Стратегія укриттів до 2034 року: що змінює ухвалений державою курс і чому він важливий уже зараз
У березні 2025 року уряд офіційно схвалив Стратегію розвитку фонду захисних споруд цивільного захисту до 2034 року та затвердив операційний план заходів на 2025–2027 роки.
Це важливо не лише як формальний документ. Його сенс у тому, що держава визнає: укриття — це довга інвестиційна програма, яка має будуватися за пріоритетами і стандартами.
У публічних поясненнях до цієї політики часто згадується цільова логіка покриття: до 2027 року планується вийти на можливість укриття для 74% населення, а до 2034 року — до 91% (через дооблаштування придатних підземних просторів, зокрема паркінгів, будівництво нових укриттів, мобільні рішення та зміни вимог до нових об’єктів).
Для 2026 року це означає: міста та громади отримали політичне й нормативне підґрунтя, щоб переходити від “списків укриттів” до планування мережі — де і які типи укриттів потрібні.
Школи й садочки: безпека як умова очного навчання і як бюджетна політика 2026
Освіта — це сфера, де тема укриттів з «бажано» перетворилась на умову можливості. Якщо школа не може гарантувати безпечне перебування дітей під час тривоги, очний формат або сильно обмежується, або зупиняється. Тому в 2026 році держава закладає окремі великі ресурси саме на освітні укриття.
Кабмін повідомляв, що субвенція на укриття у закладах загальної середньої освіти на 2026 рік становить 5 млрд грн.
Водночас МОН зазначало: вперше в держбюджеті на 2026 рік передбачено окрему субвенцію 1 млрд грн на облаштування укриттів у закладах дошкільної освіти (садочки), з можливістю фінансувати нове будівництво, реконструкцію та капремонт наявних об’єктів, придатних до використання як укриття.
Чому ці цифри критично важливі саме для міської безпеки, а не лише для освітньої системи? Бо школа й садочок — це щоденний “центр тяжіння” району. Якщо в закладі є укриття, район може функціонувати більш стабільно: батьки працюють, діти навчаються, транспортні потоки прогнозовані. Якщо укриття немає — район живе в режимі постійного зриву, а сім’ї несуть додаткові витрати (час, логістика, нервове навантаження). Тобто укриття в освіті — це не «будівництво під дітей», це стабілізатор міського життя.
Якість укриттів: у 2026 проблема вже не тільки «скільки», а «чи працює воно як укриття»
Навіть там, де укриття є на карті, люди часто стикаються з питанням довіри: чи відчинять двері, чи є мінімальні умови, чи зрозуміло, хто відповідальний. Тому в 2025–2026 роках міста дедалі частіше роблять наступний крок — прив’язують укриття до цифрових сервісів і до правил користування, щоб люди могли не лише “знати адресу”, а й діяти практично.
Показовий приклад — Київ: на офіційному порталі міста є мапа укриттів, доступна онлайн і в застосунку «Київ Цифровий», а також через відкриті дані; місто окремо рекомендує завантажити карту, щоб мати доступ за нестабільного інтернету.
Сама логіка “офлайн-мапи” — це відповідь на воєнний контекст: у момент тривоги інтернет може просідати, і тоді навігація має залишатися доступною.
Для мешканця це виглядає просто: “відкрив — знайшов найближче”. Для міста це означає роботу із фондом укриттів як із реальною інфраструктурою: оновлення даних, перевірка доступності, можливість повідомити про зачинене укриття, відповідальність балансоутримувачів.
Повітряні тривоги: чому в 2026 ключова проблема — не “дізнатися”, а “не вигоріти” і діяти правильно
Поведінка під час тривог — найбільш болісна тема, бо вона лежить між двома крайнощами: панікою та ігноруванням. І щоб говорити про це серйозно, потрібна статистика.
За підсумками 2025 року публічні зведення на основі даних United24 наводили цифру: в Україні зафіксовано щонайменше 19 033 повітряні тривоги за рік; в окремих регіонах кількість сигналів була найбільшою (наприклад, Харківщина часто згадується як лідер за кількістю тривог).
Ця цифра пояснює феномен «втоми від сирен»: якщо тривоги дуже часті, у людей знижується реакція, формується звичка “перечекати”, і зростає роль особистих критеріїв ризику (хто як оцінює загрозу). Проблема в тому, що інтуїція не завжди коректна, а неправильні звички підвищують ризик травм і загибелі.
Паралельно критичною стала технологічна складова оповіщення. Масові застосунки тривог — це вже частина міського “побутового протоколу”. Наприклад, Ajax Systems у 2025 році писали про проєкт «Повітряна тривога» як про масштабну систему з 27 млн завантажень.
Це означає, що міські й шкільні алгоритми дедалі частіше будуються з припущення: людина отримає сигнал на телефон, але далі все залежить від організації — чи є куди йти, чи зрозумілий маршрут, чи не блокує натовп вхід, чи не замикається укриття на «відповідального, якого нема на місці».
Школа під час тривоги: алгоритм як інфраструктура дисципліни, а не папір для перевірки
До 2026 року тема «як діяти школі під час тривоги» стала однією з найбільш регламентованих. МОН публікує алгоритми для педагогів у разі сигналу «Повітряна тривога» під час занять — на основі рекомендацій ДСНС.
ДСНС також має типові алгоритми для населення й організації евакуації до захисних споруд (включно з поведінкою учнів/класів, які перебувають на подвір’ї).
Але важливий нюанс: у реальності алгоритм працює лише тоді, коли він відпрацьований як рутина. Діти мають знати маршрут “на автоматі”, вчителі — ролі, адміністрація — як перевіряється присутність, як організовується перебування в укритті, що робити з дітьми, які мають особливі потреби. Інакше навіть найкраще укриття не дасть потрібного рівня безпеки через хаос у перші хвилини.
Шкільні маршрути в умовах війни: у 2026 “безпечний шлях” — це ПДР + укриття + сценарій тривоги
У мирних містах “безпечний маршрут до школи” — це світлофори, переходи, оглядовість, відсутність небезпечних перехресть. У воєнному контексті додається другий шар: що робить дитина, якщо тривога застала в дорозі, і чи є по шляху точки, де можна швидко сховатися.
Центр громадського здоров’я МОЗ у пам’ятці для батьків радить разом із дитиною прокласти маршрут і кілька разів пройти ним, обираючи варіанти зі світлофорами та “зебрами”, а також з мінімальною кількістю переходів, навіть якщо це довше.
Національна поліція також регулярно проводить заняття та комунікації про «безпечну дорогу до школи», наголошуючи, що навіть звичні маршрути потребують обережності.
У 2026 році батьки й школи дедалі частіше поєднують ці два виміри: транспортну безпеку і безпеку під час тривоги. Тобто маршрут планують так, щоб він був безпечний як дорога — і водночас мав поруч можливі укриття (або приміщення, де можна застосувати базові правила безпеки до моменту, коли можна дістатися укриття). Саме тому міські карти укриттів (де вони справді підтримуються актуальними) стають інструментом не “на випадок”, а для щоденного планування.
Чому “укриття на карті” ≠ “укриття, яке реально рятує”
Одна з найбільших помилок у розмові про безпеку — це ототожнення наявності укриття з фактом захисту. Вже стає зрозуміло: укриття існує лише тоді, коли воно доступне, і ця доступність має кілька рівнів.
Перший рівень — фізичний. Укриття може бути зазначене в переліку, але фактично бути закритим, заваленим, із незручним входом, без освітлення або з небезпечними сходами. Другий рівень — часовий. Якщо укриття відчиняють «коли прийде відповідальний», а відповідальний живе за 20 хвилин, — укриття стає символічним, а не практичним. Третій рівень — соціальний. Якщо мешканці не розуміють, чи можна заходити з тваринами, чи пустять людей з іншого під’їзду, чи не буде конфліктів, — вони обирають “перечекати вдома”. Четвертий рівень — психологічний: люди повинні вірити, що укриття безпечне і що похід туди не створить більший ризик (наприклад, тиснява, паніка, темрява, задушливість).
Саме тому держава й міста переходять до системної політики укриттів — не просто «облік», а план розвитку і стандарти доступності. Це закладено у державній Стратегії розвитку фонду захисних споруд цивільного захисту до 2034 року та операційному плані на 2025–2027 роки.
У публічних комунікаціях МВС звучить і ключова проблема: попри наявність близько 62 тисяч укриттів, їх місткість покриває лише приблизно половину населення.
Це означає: навіть ідеально організовані укриття не “закриють” усіх — тому частина людей все одно буде змушена діяти за альтернативними сценаріями, і ці сценарії мають бути чесно проговорені.
“Нерівність безпеки” між районами: чому одне місто може мати різні рівні ризику
У 2026 році вже не дивує, що в одному місті одні квартали реагують на тривоги дисципліновано, а інші — майже ігнорують. Це не завжди питання “свідомості”. Часто це питання того, що в одному районі:
-
укриття поруч, відчинене, знайоме, з нормальними умовами;
а в іншому: -
укриття далеко або незрозуміло, чи воно доступне;
-
маршрут до нього проходить через темні двори чи небезпечні переходи;
-
люди не мають відчуття контролю.
Фактично формується географія безпеки, і саме вона визначає поведінку. Тому міста, які у 2025–2026 роках зробили ставку на карти укриттів, цифрові сервіси і контроль доступності, отримують не лише “гарну картинку”, а більш передбачувану поведінку населення.
Наприклад, у Києві доступна офіційна мапа укриттів на міському порталі та в застосунку «Київ Цифровий», і місто рекомендує завантажити карту, щоб мати доступ до неї навіть при проблемах з інтернетом.
Такі рішення не гарантують, що люди завжди підуть в укриття, але вони суттєво знижують бар’єр “я не знаю, куди йти”.
2026 рік і гроші: чому субвенції на укриття в освіті — це зміна логіки, а не просто «ремонт»
Безпека в освіті — один із найкращих прикладів, як фінансування змінює реальність. Бо школа — це місце, де неможливо “викрутитися” індивідуальними рішеннями: там багато дітей одночасно, відповідальність висока, і ризики множаться.
У 2026 році держава закладає 5 млрд грн субвенції на укриття для закладів загальної середньої освіти.
Окремо МОН повідомляє про 1 млрд грн субвенції на укриття в закладах дошкільної освіти (садочки) — вперше як окремий інструмент у бюджеті.
Ці цифри важливі не тільки як “виділили кошти”. Вони означають, що держава фактично визнає: без укриттів очна освіта в багатьох громадах або неможлива, або створює неприйнятний ризик. І тому укриття в школі — це не просто “підвал”, а інфраструктурна умова роботи району.
Проте з субвенціями завжди пов’язаний практичний виклик: гроші — це лише можливість. Реальний результат залежить від того, чи є проєкти, чи готова документація, чи встигають підрядники, чи є контроль якості, і чи не “з’їдає” час бюрократія. У 2026 році міста й громади, які пройшли кілька хвиль відбудови, вже краще розуміють цю механіку: найдорожче — втратити сезон через запізнення.
“Втома від тривог”: як цифри перетворюються на поведінку і чому це питання не моралі, а психології
Одна з найскладніших тем — це те, що люди втомлюються реагувати. Це не завжди байдужість. Часто це психологічна адаптація: мозок не може жити у постійній тривозі, тому з часом знижує реакцію на сигнал.
Статистика підсилює цю логіку: у 2025 році, за публічними зведеннями, в Україні було щонайменше 19 033 повітряні тривоги.
Коли сигналів так багато, люди починають оцінювати ризик через власний досвід: “минулого разу нічого не було”, “в нашому районі рідко прилітає”, “я не встигну добігти”. Проблема в тому, що ці “особисті моделі” не завжди коректні — бо характер загрози змінюється, і те, що працювало раніше, може не працювати завтра.
У цій ситуації важливо не повчати людей, а будувати систему, яка робить правильну поведінку легшою. Якщо укриття поруч, відчинене, зрозуміле — люди частіше реагують. Якщо укриття далеко і незрозуміло — люди частіше ігнорують. Тобто дисципліна напряму залежить від інфраструктури.
Повідомлення про тривогу: технології вирішують “час”, але не вирішують “маршрут”
У 2026 році повітряні тривоги — це не тільки сирена, а й цифрові сповіщення. Масовість цих інструментів величезна: у 2025 році Ajax Systems писали про 27 млн завантажень застосунку «Повітряна тривога».
Це означає, що сигнал для багатьох людей приходить швидше і точніше, ніж через гучномовці.
Але технологія не вирішує головного: куди саме йти. Саме тут міська система має з’єднати “сповіщення” і “дію”. Якщо люди отримали сигнал і не мають простого маршруту до укриття — сповіщення перетворюється на тривожний шум. Якщо маршрут є — сигнал стає інструментом.
Тому в 2026 році якість безпеки визначається тим, чи з’єднані в одну систему:
-
оповіщення;
-
навігація до укриття;
-
доступність укриття;
-
правила поведінки;
-
дисципліна в школах і на роботі
Дефіцит укриттів як “нова норма”: що робити містам там, де місткість не покриває потреби
Станом на кінець 2025 року держава прямо визнавала ключову проблему: в Україні нараховується близько 62 тисяч укриттів, але їхня місткість покриває лише приблизно половину населення.
Це означає, що у 2026 році міста мають планувати безпеку не як ідеальну модель “всі спустилися і сховалися”, а як реалістичну систему з обмеженнями. Інакше виникає типова пастка: офіційно укриття є, але під час масових тривог люди фізично не вміщуються, з’являються конфлікти, хаос, недовіра, і вся система починає деградувати.
У таких умовах головне завдання міста — зменшувати ризик і втрати, а не створювати ілюзію повного покриття. Тобто мислити категоріями:
-
де найбільші “білі плями” доступності;
-
як закрити їх тимчасовими або проміжними рішеннями;
-
як забезпечити доступність того, що вже є, щоб не втрачати ресурс через зачинені двері або поганий стан.
Саме тому державна стратегія до 2034 року не зводиться до “будувати нове”. Вона включає дооблаштування і використання придатних підземних просторів, розвиток різних типів захисних споруд та поступове нарощування покриття.
У публічних поясненнях фігурують цільові орієнтири покриття: до 2027 року — 74%, до 2034 — 91%.
Для 2026-го це важливо як сигнал: дефіцит — це не “збій”, а реальність, яку треба менеджерити розумно.
Від “обліку” до мережі: чому місто має думати про укриття як про транспорт або воду
Укриття часто сприймають як “точки на мапі”. Але в 2026 році стає очевидно: місто має керувати ними як мережею, а не як переліком адрес. Бо укриття — це інфраструктура, яка повинна:
-
мати зрозуміле покриття по районах;
-
бути доступною у потрібний момент;
-
мати мінімальні стандарти умов;
-
бути інтегрованою у систему оповіщення і навігації.
Як тільки місто переходить до мережевого мислення, змінюється підхід до управління: починають аналізувати “час доступу” (скільки хвилин іти), “вузькі місця” (де натовп створює затори), “конфліктні зони” (де укриття на балансі приватної структури), “проблеми підтримки” (освітлення, вентиляція, санітарія).
У цьому сенсі цифрові карти укриттів — не просто сервіс для мешканця, а інструмент управління. Київ, наприклад, має офіційну мапу укриттів на міському порталі та в застосунку «Київ Цифровий», а також радить завантажити карту, щоб мати доступ до неї навіть при проблемах з інтернетом.
Це важливий тренд: місто починає управляти безпекою через дані, а не лише через накази.
Хто відповідає за відкритість укриттів: чому “балансоутримувач” — ключове слово 2026 року
Найбільш болюча ситуація для мешканця — коли тривога вже є, а укриття закрите. У 2026 році це вже не сприймається як “побутова проблема”. Це питання довіри до системи безпеки.
Укриття можуть перебувати на балансі різних структур: комунальних підприємств, ОСББ, закладів освіти, лікарень, приватних організацій. І саме тому критично важливо, щоб у кожного об’єкта було:
-
визначено відповідального за доступ;
-
зрозумілий режим роботи (особливо вночі);
-
інструкції на випадок відсутності відповідального;
-
можливість оперативно реагувати на скарги.
Коли відповідальність “розмита”, місто втрачає не тільки укриття як ресурс — воно втрачає керованість поведінки населення. Бо люди перестають реагувати: якщо одного разу прийшли і не змогли зайти, наступного разу вони вже не підуть. Тобто одна зачинена двері може створити хвилю недовіри на цілий район.
Тому в 2026 році ключова управлінська задача — не просто збільшувати кількість укриттів, а забезпечувати стабільну доступність того, що вже є.
Мінімальні стандарти укриття: що на практиці відрізняє “приміщення” від “захисту”
Окрема проблема 2026 року — різна якість укриттів. Формально це може бути “підвальне приміщення”, але фактично воно може не давати відчуття захищеності: темно, сиро, немає вентиляції, незрозуміло, чи безпечно перебувати довго, чи є вихід у разі блокування входу.
Саме тому державна стратегія і міські програми поступово рухаються до стандартизації: укриття має бути не просто місцем “під землею”, а простором, який реально витримує перебування людей під час тривоги. У 2026 році це означає фокус на базових речах, які часто недооцінюють:
-
освітлення і безпечні проходи;
-
вентиляція або хоча б можливість повітрообміну;
-
зрозуміла навігація всередині;
-
доступність для людей з обмеженою мобільністю;
-
мінімальна санітарна логіка (навіть якщо вона не “ідеальна”).
Важливо: стандарти не повинні бути “недосяжними”, бо тоді міста просто не зможуть їх виконати. Але й “будь-який підвал” — це шлях до хаосу і втрати довіри.
Міська комунікація під час тривог: як не створювати паніку і не перетворювати сигнал на шум
У 2026 році комунікація стала частиною безпеки так само, як бетон і двері. Бо навіть ідеальне укриття не спрацює, якщо люди:
-
не знають, де воно;
-
не розуміють, чи відчинене;
-
не мають алгоритму дій;
-
живуть у режимі чуток і страхів.
Тут є дві крайності, які однаково руйнують систему. Перша — “все буде добре, не панікуйте”, коли люди відчувають, що реальність інша. Друга — “катастрофічна комунікація”, коли кожне повідомлення подається так, ніби зараз станеться найгірше. Обидва підходи знижують довіру.
Успішна міська комунікація у 2026 році має бути прагматичною: вона не повинна залякувати, але має чесно описувати ризик і давати інструкцію. Її мета — не “емоційний ефект”, а правильна поведінка населення.
“Культура тривог”: чому поведінка людей — це функція інфраструктури, а не моральних якостей
Одне з найважливіших усвідомлень 2026 року: поведінка людей під час тривоги — це не просто “свідомість/несвідомість”. Це реакція на те, наскільки система дає людині:
-
доступний маршрут до укриття;
-
зрозуміле правило дій;
-
мінімальний комфорт і безпеку всередині;
-
передбачуваність.
Коли цих умов немає, люди адаптуються по-своєму: хтось ігнорує, хтось “ховається вдома”, хтось панікує. І міста мають працювати не з моралізаторством, а з причинами.
Статистика повітряних тривог підсилює цю логіку. У 2025 році в Україні було зафіксовано щонайменше 19 033 повітряні тривоги.
Коли сигналів так багато, психіка починає “економити” ресурси, і реакція притуплюється. Це не означає, що загроза зникла. Це означає, що система має бути настільки зручною і зрозумілою, щоб правильна дія була простішою, ніж неправильна.
Цифрові інструменти безпеки: чому “застосунок” — це не заміна укриття, але важливий шар системи
Сучасна міська безпека складається з кількох шарів. Укриття — це фізичний шар. Оповіщення — інформаційний шар. Навігація — шар, який з’єднує сигнал і дію.
У 2026 році застосунки тривог — уже масове явище. Наприклад, Ajax Systems у 2025 році писали про 27 млн завантажень застосунку «Повітряна тривога».
Це означає, що для багатьох людей сигнал приходить швидко і персонально.
Але тут є важлива межа: застосунок не “забезпечує безпеку”, якщо в людини немає доступного укриття. Він лише створює можливість встигнути. Тому цифрові інструменти мають сенс лише як частина системи: коли місто дає карту укриттів, підтримує її актуальною, забезпечує відкритість, а населення знає базові правила.
У 2026 безпека міста — це управління інфраструктурою і довірою
Безпека міста у 2026 році — це не лише бетон, не лише сирена і не лише інструкція. Це система, яка складається з трьох опор:
Інфраструктура — укриття, їх доступність, якість, покриття районів.
Управління — відповідальні, контроль відкритості, реагування на проблеми, план розвитку.
Довіра і поведінка — комунікація, рутини, психологічна стійкість, здатність людей діяти правильно без паніки.
Україна входить у 2026 рік з чітким розумінням: укриття не можуть бути “тимчасовим рішенням на один сезон”. Держава вже заклала довгу стратегію розвитку фонду захисних споруд до 2034 року.
А міста, які перетворюють цю стратегію на практику — через карти, стандарти, відповідальність і комунікацію — отримують головне: керованість у кризі.
