«Внутрішньо переміщені, зовні зайві?» Що відбувається з виплатами ВПО в Україні і хто реально рятує людей
Третій рік повномасштабної війни зробив статус внутрішньо переміщеної особи в Україні не винятком, а масовою реальністю. За даними ООН, всередині країни залишаються близько 3,6–3,7 млн людей, які не повернулися додому і змушені жити в інших регіонах. При цьому в реєстрах Мінсоцполітики на початку 2024 року значилося до 4,9 млн зареєстрованих ВПО, з яких лише близько 2,6 млн фактично отримували державні виплати.
На папері держава продовжує виплачувати допомогу, в реальності — все більше сімей випадають із системи. Паралельно зростає роль благодійних фондів і міжнародних організацій, які закривають фінансові та гуманітарні діри замість бюджету.
Де живуть ВПО: схід перевантажений, центр і столиця — «магніти»
Картина розселення ВПО вже не виглядає так, як у 2022-му, коли люди просто бігли «на захід». За даними Міжнародної організації з міграції, до середини-кінця 2024 року найбільше ВПО проживає в східному та центральному макрорегіонах: у Харківській області — близько 467 тис. осіб (13% всіх ВПО по країні), у Дніпропетровській — близько 455 тис. (12%). Британський урядовий звіт за початок 2025 року підтверджує: основний потік ВПО оселився в Харківській, Дніпропетровській областях і в Києві з областю.
Західні регіони, як і раніше, приймають людей, але багато хто, перечекавши перші місяці війни, перемістилися ближче до роботи та інфраструктури — у великі промислові та адміністративні центри. У підсумку саме там навантаження на школи, лікарні та ринок оренди виявилося максимальним.
«Якщо дуже грубо, то у нас одночасно є «дві України»: одна — зруйнована і спорожніла, звідки люди виїхали, інша — перевантажена ВПО, де постійно не вистачає житла, садочків, лікарів», — каже умовний аналітик ринку праці (ім’я змінено на прохання героя).
Що відбувається з виплатами: сума та сама, але коло одержувачів звужується
Базова модель державної підтримки виглядає просто: внутрішньо переміщені особи отримують щомісячну допомогу на проживання —
- 3000 грн для дітей та людей з інвалідністю;
- 2000 грн для інших дорослих.
Ці суми зберігаються і в 2025 році. Але проблема не в розмірі, а в тому, хто ще має право їх отримувати.
З березня 2024 року уряд посилив правила: зміни до постанови №332 ввели нові критерії — враховується дохід сім’ї, наявність майна, проживання у відносно безпечних регіонах, повторна реєстрація та інші фактори. У 2025 році допомога призначається на шість місяців з можливістю продовження, якщо дохід на людину в сім’ї не перевищує близько 9444 грн на місяць.
Паралельно скоротилося і фінансування програми:
- у 2023 році на житлові виплати ВПО фактично витратили близько 74,2 млрд грн;
- у 2024 році заплановано вже 57,6 млрд грн;
- на 2025 рік — 49,5 млрд грн.
Цифри говорять самі за себе: при тому, що мільйони людей так і не повернулися додому, держава переводить систему на більш «точковий» режим — менше грошей, жорсткіший відбір.
«Логіка уряду зрозуміла: ресурсів мало, потрібно таргетувати допомогу на найбільш вразливих. Але для людей це виглядає інакше: вчора ти отримував виплату, сьогодні критерії змінили — і ти вже більше не «достатньо бідний», щоб на неї претендувати», — пояснює умовна економістка з соціальної політики.
Регіональні відмінності: від «живих» центрів до черг за довідками
На практиці ВПО стикаються з абсолютно різною реальністю залежно від того, куди вони переїхали. У великих містах сходу і центру працюють координаційні центри, ЦНАПи, є цифрові сервіси і консультанти, які допомагають пройти через бюрократію. Але навіть там люди скаржаться на постійні перевірки, недоступність фахівців і зависання реєстрів.
У невеликих громадах ситуація жорсткіша: менше офісів соцзахисту, гірший транспорт, а іноді — просто відсутня інформація. Формально всі живуть за одними постановами, але фактично доступ до виплат і допомоги в Києві, Дніпрі чи Львові та в маленькому селищі на кордоні областей — це два різних світи.
При цьому держава намагається стимулювати не тільки пряму підтримку, але й працевлаштування ВПО: наприклад, діють програми компенсації роботодавцям частини витрат при наймі переселенців. Однак ці інструменти поки що не закривають базовий запит — «чим платити за оренду і їжу тут і зараз».
Хто підставляє плече: фонди, ООН і мережа «рад ВПО»
На тлі скорочення бюджетних програм саме благодійні та міжнародні організації стали другою опорою для переселенців.
УВКБ ООН (UNHCR) надає багатоцільову грошову допомогу — людям допомагають оплатити оренду, ліки, базові потреби. Записатися можна в багатофункціональних центрах захисту, а мобільні групи доїжджають до віддалених населених пунктів.
Червоний Хрест і МКЧХ разом з Українським Червоним Хрестом видають продуктові набори, засоби гігієни, предмети побуту і підтримують людей, які живуть близько до лінії фронту і в місцях компактного проживання ВПО.
Великі міжнародні НГО — Norwegian Refugee Council, Caritas Ukraine, Danish Refugee Council та інші — фінансують програми оренди житла, ремонтів, допомогу із «зимуванням», юридичні консультації.
Паралельно в країні побудована мережа з понад 800 рад ВПО (IDP Councils) на рівні громад, районів і областей, які допомагають людям відстоювати свої права, брати участь у розробці місцевих програм і доносити до влади реальні потреби переселенців.
«Парадокс у тому, що держава все частіше говорить про «відповідальність громад та міжнародних партнерів», але для конкретної сім’ї це звучить як: «йдіть до фонду, нехай вони вам допоможуть», — каже умовний представник правозахисної організації.
Що далі: ризик «втоми від переселенців»
Політично тема ВПО вже не звучить так голосно, як у 2022 році. Але кількість людей, які не можуть повернутися додому, не зменшується так само швидко, як рядки в бюджеті. За оцінками ООН, мільйони українців залишаться внутрішньо переміщеними і в 2025 році, потребуючи не тільки грошей, а й житла, роботи, медицини.
Ризик очевидний: «втома від переселенців» — як у держави, так і у місцевих громад. Якщо реформи соцдопомоги відбуватимуться непрозоро, без зрозумілої логіки та пояснень, ВПО опиняться в подвійній вразливості: вони втратили дім і при цьому починають втрачати право на допомогу саме тому, що «занадто довго» залишаються переселенцями.
Висновок простий, але неприємний: жоден гуманітарний фонд не замінить системну політику держави. Поки правила гри для ВПО будуть змінюватися раз на рік, а бюджети — тільки скорочуватися, мільйони людей так і залишаться «внутрішньо переміщеними» не тільки географічно, але й політично — на периферії рішень.
