ВПО як структурний фактор української економіки
Внутрішнє переміщення населення після 2022 року перестало бути тимчасовим гуманітарним явищем і перетворилося на структурний фактор соціально-економічного життя України. Мільйони людей змінили місце проживання не на тижні чи місяці, а на роки, і це радикально вплинуло на ринок праці, житло, соціальні послуги та бюджет.
У 2025–2026 роках ВПО — це вже не лише люди з прифронтових регіонів. Це домогосподарства, які втратили житло, роботу, соціальні зв’язки і змушені вибудовувати життя заново в інших громадах. Для значної частини з них державні виплати стали ключовим джерелом доходу, а іноді — єдиним.
Аналітики Київської школи економіки наголошують: масштаби внутрішнього переміщення в Україні не мають прецедентів у сучасній європейській історії, а тому система виплат ВПО виконує не лише соціальну, а й макроекономічну стабілізаційну функцію.
Які виплати для ВПО існують у 2026 році
Система підтримки внутрішньо переміщених осіб в Україні складається з кількох рівнів. Її ядром залишаються щомісячні державні виплати, які доповнюються окремими програмами підтримки, субсидіями та допомогою від міжнародних організацій.
Базова допомога ВПО у 2026 році формально призначена для покриття частини витрат на проживання. Вона надається окремим категоріям переселенців — насамперед тим, хто не має достатніх доходів або житла. Окрім цього, ВПО можуть претендувати на субсидії, допомогу на дітей, адресні виплати у громадах та програми підтримки оренди житла.
Втім, важливою особливістю системи є її селективність. Допомога не є універсальною для всіх переселенців, а залежить від статусу, доходів, місця проживання і часу реєстрації. Це створює складну ієрархію отримувачів, у якій частина ВПО отримує кілька видів підтримки, а інші — залишаються майже без допомоги.
Чому виплати ВПО з тимчасових стали довгостроковими
Коли система виплат для ВПО запускалася у перші місяці повномасштабної війни, вона розглядалася як тимчасовий гуманітарний інструмент. Передбачалося, що люди швидко повернуться додому або інтегруються на нових місцях через роботу.
Реальність виявилася іншою. Значна частина територій залишається небезпечною або зруйнованою, відновлення житла триває повільно, а ринок праці не здатен швидко поглинути мільйони переселенців. У результаті виплати ВПО у 2025–2026 роках фактично перетворилися на довгостроковий механізм виживання.
Соціологи Rating Group зазначають, що для значної частини переселенців допомога від держави стала стабільнішою за доходи від роботи. Це радикально змінює логіку соціальної політики: тимчасові інструменти починають виконувати функції постійних.
Хто реально отримує виплати, а хто випадає з системи
Попри масштаб системи, не всі ВПО отримують державні виплати. Ключовими факторами доступу до допомоги залишаються формальний статус, рівень доходів та відповідність критеріям вразливості.
До основних груп отримувачів належать:
-
пенсіонери-переселенці;
-
сім’ї з дітьми;
-
люди з інвалідністю;
-
ВПО без офіційних доходів або житла.
Водночас значна кількість переселенців випадає з системи. Це працездатні люди, які мають мінімальні або нестабільні доходи, самозайняті, а також ті, хто формально перевищує пороги доходів, але фактично не здатен забезпечити себе через високу вартість життя.
Аналітики Центра Разумкова підкреслюють: система виплат ВПО дедалі більше стикається з проблемою «сірої зони» — людей, які не вважаються вразливими за формальними критеріями, але реально перебувають на межі бідності.
Роль бюджету і міжнародних партнерів у фінансуванні виплат ВПО
Фінансування виплат ВПО у 2026 році неможливе без міжнародної допомоги. Значна частина соціальних видатків покривається за рахунок макрофінансової підтримки, яку Україна отримує від ЄС, США та міжнародних фінансових інституцій.
За оцінками економістів Institute for Economic Research and Policy Consulting, виплати ВПО інтегровані у загальну систему бюджетної підтримки. Це означає, що їх стабільність залежить не лише від внутрішніх доходів бюджету, а й від рішень зовнішніх партнерів.
Такий механізм дозволяє уникнути різких скорочень допомоги, але водночас робить систему вразливою до політичних і фінансових коливань на міжнародному рівні.
Виплати ВПО як елемент соціальної стабільності
У 2026 році виплати ВПО виконують функцію соціального амортизатора. Вони стримують зростання бідності, зменшують ризики соціальної напруги у громадах, що прийняли переселенців, і підтримують базовий рівень споживання.
Водночас дедалі очевиднішим стає обмеження цього підходу. Виплати дозволяють вижити, але не створюють умов для повноцінної інтеграції. Без доступного житла, стабільної роботи та довгострокових програм підтримки переселенці ризикують залишитися у стані хронічної залежності від допомоги.
Чому тема виплат ВПО виходить за межі соціальної політики
У 2026 році питання виплат ВПО перестає бути суто соціальним. Воно напряму пов’язане з економічним зростанням, ринком праці, житловою політикою та відновленням громад.
Обсяги виплат впливають на бюджет, інфляційні очікування та споживчий попит. Будь-які зміни у системі допомоги мають наслідки не лише для переселенців, а й для всієї економіки. Саме тому політика щодо ВПО стає одним із ключових стратегічних питань післявоєнного відновлення.
Реальні бюджети ВПО: що означають виплати у щоденному житті
Офіційні суми виплат ВПО часто виглядають як абстрактні цифри, відірвані від реальних витрат. Щоб зрозуміти, на що цих грошей вистачає, необхідно розкласти типовий бюджет домогосподарства переселенців і порівняти його з фактичними цінами у містах проживання.
За оцінками економістів Київська школа економіки, домогосподарство ВПО, яке живе переважно на соціальні виплати та нерегулярні доходи, витрачає:
-
45–60% сукупних доходів на оренду житла;
-
25–35% — на харчування;
-
5–10% — на ліки та медичні послуги;
-
решту — на транспорт, зв’язок і базові побутові витрати.
Ця структура означає, що навіть незначне підвищення орендних ставок або цін на продукти миттєво руйнує фінансову рівновагу родини. Для багатьох ВПО виплати не покривають усіх витрат, а лише зменшують глибину дефіциту.
Оренда як головний фактор бідності серед переселенців
Житло є ключовою проблемою для більшості внутрішньо переміщених осіб. Відсутність власного житла змушує ВПО виходити на орендний ринок, де ціни у 2025–2026 роках залишаються високими.
У великих містах — Києві, Львові, Дніпрі, Одесі — орендна плата часто перевищує всю суму державної допомоги ВПО. У західних і центральних регіонах, які прийняли найбільше переселенців, оренда подорожчала у 1,5–2 рази порівняно з довоєнним рівнем.
Аналітики Центра Разумкова зазначають, що саме оренда є основним фактором, який штовхає ВПО у зону житлової бідності. Навіть за наявності роботи виплати часто не компенсують різницю між доходами і реальними витратами на житло.
Харчування, медицина і «невидимі» витрати
Після оренди найбільшою статтею витрат для ВПО залишається харчування. Переселенці рідше можуть економити на їжі, особливо якщо у родині є діти або літні люди. Водночас зростання цін на базові продукти робить навіть мінімальний раціон дедалі дорожчим.
Окремий тиск створюють витрати на медицину. Для людей, які пережили стрес війни, переїзд і втрату житла, потреба у медикаментах і медичних послугах зростає. Частина цих витрат не покривається державною системою і лягає безпосередньо на сімейний бюджет.
Експерти наголошують: «невидимі витрати» — одяг, взуття, шкільні потреби, дрібні ремонти — часто не враховуються при розрахунку допомоги, але саме вони формують хронічний дефіцит коштів у домогосподарствах ВПО.
Регіональні відмінності: де виплати працюють, а де — ні
Ефективність виплат ВПО значною мірою залежить від регіону проживання. У громадах із нижчими цінами на житло та розвиненими програмами місцевої підтримки допомога може частково покривати базові витрати.
Водночас у великих містах і популярних регіонах релокації виплати фактично втрачають свою компенсаторну функцію. Вони стають символічною підтримкою, яка не змінює реального рівня життя.
Соціологи Rating Group фіксують, що ВПО дедалі частіше вимушені обирати між доступністю житла і доступом до роботи, медицини та освіти. Це призводить до вторинних переїздів і додаткової нестабільності.
Хто найчастіше випадає з системи підтримки
Попри формальну масштабність програми, значна частина ВПО залишається поза системою виплат або отримує мінімальну допомогу. Найуразливішими групами є:
-
працездатні переселенці без офіційного статусу безробітного;
-
самозайняті та фрилансери з нерегулярними доходами;
-
родини, які формально перевищують поріг доходів, але фактично витрачають більшість коштів на оренду;
-
люди, які втратили документи або не можуть підтвердити статус.
Аналітики зазначають, що система виплат ВПО недостатньо гнучка для врахування реальних життєвих обставин. Це створює парадокс: люди, які найбільше потребують допомоги, не завжди можуть її отримати.
Виплати і ринок праці: допомога чи пастка
Одне з найбільш дискусійних питань — взаємодія виплат ВПО з ринком праці. З одного боку, допомога дозволяє людям вижити у перші місяці після переїзду. З іншого — вона може створювати пастку низької мотивації до офіційного працевлаштування, якщо робота не забезпечує суттєво вищих доходів.
Для багатьох переселенців вибір виглядає так: або нестабільна робота з мінімальною зарплатою і втратою виплат, або соціальна допомога з обмеженими, але гарантованими коштами. Без програм перекваліфікації та стимулювання зайнятості ця дилема зберігатиметься.
Експерти підкреслюють: виплати ВПО не можуть замінити економічну інтеграцію, але без паралельних інструментів вони ризикують закріпити людей у стані виживання.
Психологічний вимір життя на виплатах
Тривале життя на соціальній допомозі має серйозні психологічні наслідки. Постійна нестабільність, залежність від рішень держави і страх втрати виплат формують тривожність і відчуття втрати контролю над власним життям.
Психологи зазначають, що серед ВПО зростає рівень емоційного вигорання, депресивних станів і соціальної ізоляції. Це додатково ускладнює інтеграцію і знижує шанси на відновлення економічної самостійності.
Ризик хронічної залежності: коли допомога перестає бути тимчасовою
Одним із головних викликів системи виплат ВПО у 2025–2026 роках стає ризик хронічної залежності від соціальної допомоги. Те, що замислювалося як короткострокова підтримка на період адаптації, для сотень тисяч людей перетворилося на постійну модель існування.
Причина цього полягає не у «пасивності» переселенців, а у структурних обмеженнях. Ринок праці не здатен швидко забезпечити достатню кількість стабільних робочих місць із доходами, які перекривають втрату виплат. Житловий ринок залишається дорогим і дефіцитним. Освітні та перекваліфікаційні програми охоплюють лише обмежену частину ВПО.
Аналітики Київська школа економіки зазначають: у таких умовах виплати виконують функцію «соціальної опори», але без паралельних інструментів вони ризикують закріпити людей у стані довготривалого виживання, а не стати мостом до економічної самостійності.
Інтеграція проти утримання: ключовий вибір держави
У 2025–2026 роках перед державою постає принциповий вибір: продовжувати політику утримання ВПО або переходити до політики інтеграції. Обидва підходи потребують ресурсів, але мають різні довгострокові наслідки.
Політика утримання передбачає збереження виплат як основного інструменту підтримки. Вона дозволяє уникнути соціального вибуху, але не вирішує питання зайнятості, житла і самореалізації. Політика інтеграції, навпаки, вимагає інвестицій у робочі місця, освіту, інфраструктуру і громади, які приймають переселенців.
Експерти Institute for Economic Research and Policy Consulting наголошують: без переходу до інтеграційної моделі виплати ВПО стають постійною статтею соціальних видатків, яка зростатиме разом із демографічними та економічними викликами.
Роль громад: чому місцевий рівень критично важливий
Хоча виплати ВПО адмініструються на національному рівні, реальна інтеграція переселенців відбувається у громадах. Саме там вирішуються питання житла, роботи, освіти дітей і доступу до медицини.
Громади, які змогли залучити додаткові ресурси — міжнародні гранти, донорські програми, підтримку бізнесу — демонструють кращі результати інтеграції. Там виплати ВПО доповнюються програмами компенсації оренди, створенням робочих місць і розвитком соціальної інфраструктури.
Водночас громади з обмеженими ресурсами змушені покладатися майже виключно на державні виплати, що підсилює нерівність між регіонами і створює вторинну міграцію ВПО у пошуках кращих умов.
Сценарії політики щодо ВПО у 2026–2028 роках
Аналітичні центри розглядають кілька можливих сценаріїв розвитку політики щодо внутрішньо переміщених осіб у середньостроковій перспективі.
Сценарій 1: Інерційний
Виплати ВПО зберігаються у нинішньому форматі. Держава щороку коригує критерії отримання допомоги, але не змінює логіку системи. Рівень залежності від виплат залишається високим, інтеграція — повільною.
Сценарій 2: Часткова інтеграція
Виплати поступово поєднуються з програмами зайнятості, компенсації оренди та перекваліфікації. Частина ВПО переходить на самостійні доходи, але значна група залишається на соціальній підтримці.
Сценарій 3: Системна трансформація
Політика щодо ВПО стає частиною загальної стратегії відновлення країни. Виплати виконують роль стартової підтримки, після чого люди отримують доступ до житла, роботи та освіти. У цьому сценарії ВПО розглядаються не як тягар, а як ресурс розвитку громад.
Що буде з виплатами після завершення війни
Окреме і надзвичайно чутливе питання — доля виплат ВПО після завершення активної фази війни. Очікування швидкого згортання допомоги є нереалістичними: значна частина переселенців не зможе повернутися додому через зруйноване житло або відсутність інфраструктури.
Експерти наголошують: навіть після завершення бойових дій виплати ВПО доведеться трансформувати, а не скасовувати. Йдеться про перехід від універсальної допомоги до більш адресних програм, пов’язаних з відновленням житла, зайнятістю та інтеграцією.
Висновки: виплати ВПО між гуманітарною необхідністю і стратегічним вибором
Виплати внутрішньо переміщеним особам стали одним із ключових інструментів утримання соціальної стабільності в Україні у 2025–2026 роках. Вони дозволили мільйонам людей вижити в умовах війни, втрати житла і доходів.
Однак система виплат має чіткі межі ефективності. Без паралельних інвестицій у житло, робочі місця та громади допомога ризикує перетворитися на механізм довготривалого утримання, який не вирішує фундаментальних проблем.
Вибір, який держава зробить у найближчі роки, визначить, чи стануть виплати ВПО тимчасовим мостом до відновлення, чи закріплять модель виживання для сотень тисяч сімей. У цьому виборі поєднуються гуманітарна відповідальність і стратегічне бачення майбутнього країни.
