Третій рік мільйони українців живуть у країнах Європейського Союзу під режимом тимчасового захисту. За даними Центру економічної стратегії (ЦЕС), станом на кінець 2024 року за кордоном залишалося близько 5,2 млн українських біженців, і лише 43% із них говорили, що планують повернутися додому, тоді як у грудні 2022 року таких було 74%. Чим довше триває війна, тим помітніше: рішення людей дедалі менше залежать від емоцій перших місяців і дедалі більше — від якості життя та перспектив у країнах перебування і в самій Україні.
Одним із найсистемніших джерел даних про настрої діаспори залишаються дослідження ЦЕС. У кількох хвилях опитувань «Ukrainian refugees. Future abroad and plans for return» аналітики центру фіксують: більшість українців за кордоном і надалі декларують бажання повернутися «коли умови будуть сприятливими», але частка тих, хто готовий зробити це у найближчому майбутньому, поступово скорочується. Заступниця директора ЦЕС Марія Репко у публічних коментарях неодноразово підкреслювала, що мотивація людей стала більш прагматичною: якщо у 2022 році ключовим фактором була безпека, то у 2024–2025 роках дедалі більше значення мають стабільна робота, житло, школи для дітей та відчуття передбачуваності.
Схожу картину демонструють і дані Міжнародної організації з міграції (МОМ). У звіті «Returning Home From Abroad» МОМ зазначає: станом на серпень 2024 року лише близько 5% українських біженців у Європі планували повернутися в Україну протягом найближчих 12 місяців. При цьому значна частина тих, хто перетинав кордон у бік України, робили це для короткострокових візитів — побачитися з родиною, вирішити побутові та майнові питання, придивитися до ситуації, але не з метою остаточного повернення.
Київська школа економіки у одному з доповідей Економічної консультаційної ради для уряду окремо підкреслює парадокс: більшість українців у Європі декларують, що хотіли б повернутися, але з продовженням війни їх частка падає; водночас серед тих, хто вже повернувся, більшість хочуть залишитися в Україні. Це означає, що політика повернення має працювати не лише з мотивацією «на відстані», а й з умовами на місцях — якістю послуг, роботи, безпеки в конкретних громадах, куди люди готові повернутися.
ЄС тим часом коригує власну лінію. Єврокомісія запропонувала продовжити дію тимчасового захисту для українців до березня 2027 року, водночас закликаючи держави-члени розвивати довгостроковіші інструменти — робочі, навчальні, сімейні візи, інтеграційні програми. У документах наголошується, що повернення має бути добровільним і безпечним, а частина людей неминуче залишиться у країнах ЄС, інтегрувавшись в їхню економіку та суспільство.
Економіст KSE і співавтор доповіді про міграцію для відбудови України Олег Нів’євський зазначає, що країна перебуває у складній ситуації. З одного боку, повернення активної частини населення є критично важливим для відновлення економіки, особливо у промисловості, будівництві, медицині та освіті. З іншого — українці стали важливим ресурсом для Центральної та Східної Європи: за оцінкою S&P Global, повоєнна міграція українців може додати до 3% до ВВП окремих країн регіону або ж, навпаки, призвести до втрати до 6% потенційного зростання, якщо люди масово повернуться додому.
Які ж елементи політики повернення України та ЄС сьогодні працюють, а які — ні? Серед того, що дає ефект, експерти називають, по-перше, програми збереження зв’язків. Це можливість їздити додому без втрати статусу, «розвідорганізаційні» візити, коли люди перевіряють, як змінилася їх громада, що з інфраструктурою, школами, медициною. Звіти МОМ та Агентства ЄС з питань притулку (EUAA) показують, що значна частина перетинів кордону в бік України — саме такі короткі поїздки; для частини родин вони стають першим кроком до рішення про повернення.
По-друге, працюють адресні економічні стимули. Йдеться не лише про державні програми підтримки релокації бізнесу чи гранти на відкриття справи, але й про локальні ініціативи: коли громада реально допомагає з житлом, дитсадком або школою, підключенням до сімейного лікаря, працевлаштуванням. Там, де місцева влада та бізнес демонструють готовність «боротися за людей», повернення відбувається помітно активніше — це підтверджують і кейси окремих регіонів, і соціологія Gradus і ЦЕС.
Гірше працюють спроби апелювати виключно до патріотизму чи морального обов’язку. Дослідження Migration Policy Institute та МОМ щодо намірів повернення фіксує: рішення людей визначаються комбінацією факторів — безпекою, доходами, статусом дітей, якістю інтеграції у приймаючій країні. Якщо у ЄС людина отримала стабільну роботу, дитина — доступ до школи та мовного середовища, а партнер — медичне страхування, то ймовірність швидкого повернення без помітних покращень в Україні суттєво знижується.
Демографиня Олена Малиновська у коментарях українським медіа неодноразово застерігала: повернення не можна розглядати як механічний процес «забору людей назад». Для частини сімей оптимальним стане «маятниковий» або гібридний формат — коли хтось з родини живе і працює в ЄС, а хтось — в Україні, або коли люди періодично повертаються і виїжджають залежно від економічної ситуації. Завдання держави — врахувати цю реальність у політиці, а не ігнорувати її.
Українська влада поступово переходить від емоційної риторики до більш прагматичного підходу. Віцепрем’єр з питань відновлення та профільні міністерства говорять про те, що стратегія має поєднувати три цілі: створювати умови для повернення, утримувати тих, хто вже тут, і використовувати діаспору як ресурс для інвестицій, експорту та просування інтересів України у країнах ЄС. Про це ж йдеться й в аналітиці Центру економічної стратегії та Київської школи економіки: повне повернення всіх, хто виїхав, малоймовірне, але можна зробити так, щоб зв’язки з Україною не обривалися і приносили користь.
Політика повернення українців з ЄС, по суті, уже давно перестала бути політикою «повернення будь-якою ціною». Це швидше політика про вибір і довіру: вибір країни, у якій ти бачиш майбутнє своїх дітей, і довіру до держави, яка має довести, що в цього майбутнього є реальні підстави. Там, де мова йде лише про лозунги, вона не працює. Там, де за лозунгами стоять конкретні школи, робочі місця, лікарні, безпечні вулиці та передбачувані правила гри, — у України ще є шанс повернути не лише людей, а й їхні плани на життя тут.
