Україна–2025: курс на ЄС між реформами і війною

Прагнення України стати частиною Європейського Союзу вже давно перестало бути просто зовнішньополітичною метою. Повномасштабна війна зробила європейську інтеграцію питанням безпеки, економічної стійкості та політичного майбутнього. У новітньому звіті Європейської комісії, опублікованому в межах щорічного пакета розширення, зазначається, що Україна успішно пройшла етап комплексної оцінки відповідності законодавства — так званий screening — і готова перейти до практичної фази переговорів за ключовими напрямами, включно з фундаментальними принципами, внутрішнім ринком і зовнішніми відносинами. Ця новина сприймається як вагоме просування вперед, яке підтверджує, що незважаючи на війну, реформаторський процес триває.

Аналітичний центр Centre for European Policy Studies підкреслює, що після 2022 року розширення ЄС перестало бути лише економічним проєктом і перетворилося на стратегічний пріоритет — захист східного флангу Європи вже неможливий без включення України в союзний простір. Економіст і аналітик CEPS Тимоті Еш вважає, що «Україна виконує вимоги — закони ухвалюються, механізми моніторингу створюються, але головний виклик — упровадити реформи так, щоб вони працювали не на папері, а в реальності». Саме це, за його словами, визначатиме хід переговорного процесу в найближчі роки.

Залишкові умови для вступу очевидні, але складні: повноцінна судова реформа, гарантії незалежності антикорупційних органів, прозорість публічного управління, захист прав меншин, а також модернізація системи регулювання ринку відповідно до європейських стандартів. У Європейській комісії підкреслюють, що найважливішим критерієм є верховенство права, оскільки воно забезпечує безпеку інвестицій і довіру в межах ЄС.

Директорка «New Europe Center» Альона Гетьманчук нагадує, що законодавчі зміни самі по собі не є гарантією успіху: «Європа чекає від України не просто нових законів, а стабільних демократичних інститутів. Якщо реформи залежатимуть від політичної кон’юнктури, ризики відкату нікуди не зникнуть». Цей тезис відповідає позиції багатьох європейських експертів і депутатів Європарламенту, які бачать майбутнє розширення ЄС крізь призму стійкості та передбачуваності партнерів.

Війна, одночасно прискорюючи інтеграцію, ускладнює її реалізацію. Зруйнована інфраструктура, економічні втрати, мільйони переміщених людей — усе це створює навантаження на державний апарат, відволікаючи ресурси від реформ. Європейські аналітичні звіти фіксують високу динаміку змін у законодавстві, але відзначають недостатність інституційної спроможності — здатність держорганів упроваджувати норми залишається обмеженою.

Серед ризиків, на які вказують експерти, — проблема корупції в період відновлення. Transparency International і OECD попереджають: «вибух» обсягів міжнародного фінансування за слабких контрольних механізмів може зробити сферу реконструкції найбільш уразливою. У цьому контексті надзвичайно важливо забезпечити незалежність НАБУ, САП і ВАКС — не лише формально, а й у практичній діяльності.

Попри все, у Брюсселі зберігають обережний оптимізм. За оцінками низки європейських аналітиків, якщо Україна найближчими двома-трьома роками забезпечить стійку судову й антикорупційну реформу, продовжить зміцнювати публічне управління, а також адаптує економічне регулювання під вимоги єдиного ринку, у неї з’явиться реальне вікно можливостей для вступу до ЄС до 2030 року. Це неофіційна дата, проте сьогодні вона звучить дедалі частіше — як в експертних колах, так і в неформальних бесідах європейських політиків.

CEPS у своєму аналітичному огляді зазначає, що ЄС «потрібен хребет», щоб утримати курс на розширення — адже всередині Союзу є держави, які побоюються зміщення економічного центру тяжіння на схід або ускладнення внутрішньополітичного балансу. Проте аргумент безпеки стає вирішальним: без України європейська система оборони та стійкості залишається неповною.

Шлях до Європи для України — не нагорода за стійкість, а необхідність виживання. Реформи, які зараз упроваджуються, — це не вимоги Брюсселя, а умови розвитку власної державності та модернізації країни. Україна вже наблизилася до точки незворотності європейського вибору, але попереду залишаються важливі кроки, які неможливо відкладати. Ціна зволікання надто висока — її сплачують ті, хто боронить країну в окопах, і ті, хто відбудовує життя на зруйнованих вулицях.

Україна стоїть на порозі історичного рішення — і результат залежить не лише від союзників, але й від внутрішніх зусиль. Європа готова простягнути руку, але рух назустріч — на українському боці. Якщо реформи стануть реальністю, а не імітацією, Україна зможе увійти до Європейського Союзу не як держава-прохач, а як рівноправний і сильний партнер, який довів свою європейськість у найважчу епоху своєї історії.