ППО міст: реальні плани захисту великих агломерацій

За останні три роки тема захисту міст від ракет і дронів перестала бути абстрактною військовою теорією. Україна, що живе під постійними ударами Росії, фактично стала лабораторією зі побудови протиповітряної оборони великих агломерацій. Паралельно європейські країни та НАТО переглядають свої підходи до безпеки мегаполісів, розуміючи, що наступною ціллю масованих ударів можуть стати вже їхні міста.
Український досвід показує: головний виклик не лише у тому, щоб збивати ракети й дрони, а в тому, щоб вирішити, які саме міста й об’єкти захищати в першу чергу. Росія в останні місяці системно б’є по енергетиці та інфраструктурі, намагаючись використати «дірки» у системі ППО. За даними Міністерства енергетики України, під час весняних та зимових атак 2024–2025 років було пошкоджено до 80% тепло- та гідроелектростанцій, частина об’єктів зруйнована повністю і потребує багаторічного відновлення.
Аналітичний матеріал RBC-Ukraine нагадує: Україна створила багаторівневу систему ППО — від західних Patriot, IRIS-T, SAMP/T, NASAMS до радянських С-300, «Бук» та самохідних зенітних установок Gepard, які ефективно збивають іранські дрони Shahed. Втім цих засобів явно недостатньо, щоб однаково прикрити Київ, Харків, Одесу, Дніпро та десятки промислових центрів.
Військовий експерт, колишній заступник начальника Генштабу ЗСУ Ігор Романенко у коментарях RBC-Ukraine підкреслює, що Росія свідомо зміщує удари від столиці до менш захищених агломерацій: там «немає такого насичення комплексами, як навколо Києва», а отже, вищі шанси прорвати оборону. За його словами, проблема не лише у нестачі систем, а й у дефіциті ракет-перехоплювачів, так як будь-який багаторівневий купол над містом вимагає постійного поповнення боєкомплекту.
Військово-політичний оглядач групи «Інформаційний спротив» Олександр Коваленко зазначає, що удари по Харкову та Сумам наочно демонструють: там, де немає протиракетних систем рівня Patriot або SAMP/T, балістичні ракети «Іскандер» та «Кинжал» досягають цілей практично безкарно. Щоб «закрити» такі міста, потрібні не лише додаткові батареї, а й винищувачі F-16, інтегровані в єдину систему управління.
Політичний рівень дискусії задає президент Володимир Зеленський. За його словами, для повного «повітряного щита» над Україною необхідно щонайменше 25 батарей Patriot, кожна з яких включає кілька пускових установок. Ці системи потрібні не лише для захисту фронту, а й для прикриття великих агломерацій та енергетичних вузлів — саме по них Росія б’є, намагаючись залишити міста без світла й тепла.
На практиці формування міського «щита» відбувається одразу за кількома напрямками. По-перше, через Коаліцію з інтегрованої протиповітряної та протиракетної оборони, створену у форматі «Рамштайн». Як нагадує Міністерство оборони України, до цієї коаліції увійшли 15 країн на чолі з Німеччиною та Францією, які постачають Україні Patriot, SAMP/T, NASAMS, IRIS-T, HAWK та інші системи, а також навчають розрахунки й фінансують ремонт і модернізацію. Мета сформульована прямо: побудувати інтегровану, сумісну з НАТО систему ППО/ПРО, здатну захищати міста й критичну інфраструктуру.
По-друге, Україна починає залучати до захисту неба самих операторів критичної інфраструктури. У листопаді 2025 року уряд дозволив ключовим компаніям енергетики, зв’язку та транспорту створювати власні команди ППО, купувати або отримувати від військових засоби протиповітряної оборони і діяти під управлінням командування. Міністр Денис Шмигаль пояснив, що такі групи з «перевірених працівників підприємств» мають посилити цивільну ППО та захист стратегічно важливих об’єктів. Це означає фактичну «децентралізацію» повітряного захисту: небо над містом прикривають не лише військові, а й спеціально підготовлені команди на ТЕС, підстанціях, вузлах зв’язку.
Третій елемент — пасивний захист міст. Йдеться про розосередження та дублювання енергооб’єктів, будівництво заглиблених підстанцій, укріплення критичної інфраструктури. Дослідження щодо захисту об’єктів критичної інфраструктури від повітряних ударів підкреслюють, що поєднання фізичних бар’єрів, маскування, розподілу навантажень та резервних ліній суттєво знижує ефект навіть вдалих влучань. В українських умовах це означає перехід від великих уразливих ТЕС до мережі менших об’єктів, які важче знищити одним залпом.
Паралельно український досвід дедалі активніше інтегрується в загальноєвропейську картину. Німеччина, наприклад, у грудні 2025 року стала першою країною Європи, що розгорнула ізраїльську систему Arrow — верхній рівень ПРО, здатний перехоплювати балістичні ракети на висоті понад 100 км і з дальністю до 2400 км. Міністерство оборони ФРН прямо заявило, що система призначена для захисту населення та критичної інфраструктури як самої Німеччини, так і партнерів по НАТО, а до 2030 року має накрити всю територію країни з трьох позицій на півночі, півдні й у центрі.
НАТО, зі свого боку, в оновленій Політиці інтегрованої ППО/ПРО 2025 року фіксує, що система має працювати за «360-градусним підходом», поєднувати активні (винищувачі, ЗРК) і пасивні заходи, забезпечувати захист населення, територій, сил і критичної інфраструктури від усього спектра загроз — від малих дронів до гіперзвукових ракет. Фактично йдеться про те саме, що Україна вимушено робить у режимі війни, але вже на рівні всієї Європи.
Британський військовий аналітик Сем Крэні-Еванс, узагальнюючи уроки України та Ізраїлю на конференції RUSI з ППО, звертає увагу на політичний аспект: ресурсів ніколи не вистачить, щоб захистити все одразу, тому «політики мають чесно вирішити, що саме ми не зможемо прикрити». Для великих агломерацій це означає конкуренцію між житловими кварталами, промисловими зонами, залізничними вузлами та енергетикою за обмежену кількість батарей і ракет.
Ще один висновок експертів — без дешевих засобів боротьби з дронами будь-яка міська ППО приречена. Дорогі ракети Patriot і SAMP/T не повинні витрачатися на дешеві «шахеди»: потрібні мобільні групи з зенітними установками, ППО малої дальності, радіоелектронна боротьба та в перспективі — лазерні системи. Саме такі мобільні команди Україна вже масово використовує для захисту міст: вони закривають «нижній поверх» системи, дозволяючи великим комплексам зосередитися на балістичних і крилатих ракетах.
Отже, реальні плани захисту великих агломерацій від повітряних ударів уже існують і частково реалізуються. Їхні спільні риси зрозумілі: багаторівнева ППО/ПРО, інтеграція військових і цивільних структур, пріоритетний захист критичної інфраструктури та політично болісний вибір, які міста й об’єкти будуть прикриті краще за інші. Український досвід показує, що навіть за обмежених ресурсів можна суттєво зменшити ефект масованих атак, але повний «парасоль» над кожною агломерацією в найближчі роки залишається недосяжною розкішшю. Питання лише в тому, які міста і коли отримають свій «щит» у першу чергу.